.RU

Роздiл XIII - Евгений Васильев «Тореадори з Васюківки»


Роздiл XIII


Шукаємо острiв



– Так ти що – сьогоднi хочеш уже й утекти на острiв? – спитав я.
– Ех, який ти бистрий! «Сьогоднi!» – розсердився Кукурузо. – Треба ж спершу вибрати пiдходящий безлюдний острiв, а тодi вже тiкати.
– А що там вибирати? Висадився на будь який i живи.
– Тобi – звичайно. А менi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв жити. Думаєш – легко?
– Та я хiба що, можна й вибрати. Хоч зараз. Поїдемо?
– Трохи згодом. Через годину. Як дiд у сiльмаг пiде.
– А що ти взагалi дома скажеш, як тiкатимеш? Вони ж хвилюваться будуть. Все село на ноги пiднiмуть. Шукатимуть Я собi уявляю!
– Звичайно ж, я не скажу: «Дорогi родичi, я тiкаю вiд вас на безлюдний острiв. Бувайте здоровi. Пишiть». Це ж комедiя. Нiхто ж так на безлюдний острiв не тiкає. Матерi й тату взагалi нiчого не доведеться говорити. Вони в Києвi. А дiдовi я щось придумаю. Скажу, наприклад, що до тiтки Ганни у Пiски пiду. Там же i Яришка зараз гостює. Щось вигадаю… Щоб панiку не пiднiмав.
– А потiм що? Як мати приїде i як довiдаються, що ти зник?
– А менi що – хай шукають. Аби не знайшли. Гуньку теж, пам'ятаєш, три днi шукали, а потiм кинули. I нiчого. Тепер рiдко хто й згадує. Так i мене… – тут голос у Кукурузо затремтiв. Мабуть, думка про те, що його забудуть, була все таки гiрка йому. I вiн поспiшив перевести розмову на iнше: – Головне; острiв треба хороший надибати. Щоб i мiсце рибне було, i дичина щоб…
– А ти й рушницю братимеш?
– Аякже. У Робiнзона було навiть кiлька рушниць. Але я й з одною своєю берданкою не пропаду. Ти ж знаєш мою берданку. Б'є, як скажена. Навiть краще дiдового «Зауера».
Це вже Кукурузо перебiльшував. Та я не став сперечатися – хлопець на двадцять вiсiм рокiв на острiв тiкає, хай потiшиться. Торiк дiд подарував йому на день народження берданку i почав брати з собою на полювання. Кукурузо дуже пишався i своєю одностволкою, i тим, що ходив на справжнє полювання. Я заздрив йому i теж мрiяв про рушницю, але в мене її не було.
В сiнях почувся кашель, рипнули дверi, i у двiр вийшов дiд Варава. Глянув сердитим оком на нас i сказав:
– Я у сiльмаг на хвилинку. Глядiть менi тут!
– Та ми нiчого. От тiльки на рiчку, може, скупатися. Бачте, спека яка, – прохальним тоном сказав Кукурузо.
– Вроки, вроки треба вчить, а не купатися. Двоєшник! – буркнув дiд i, крекчучи, переступив через перелаз. Я з сумнiвом глянув на Кукурузо.
– Нiчого, пiдем, – тихо сказав вiн. – Я знаю ту «хвилиночку». Зустрiнуться бiля сiльмагу з дiдом Салимоном i години зо три пропатякають, не менш.
Хоча нiчого дивного й не було в тому, що ми їдемо на човнi в плавнi (скiльки разiв їздили i рибу ловить, i просто кататися), нi в кого нiякої пiдозри не могло виникнути, але ми пробиралися до рiчки крадькома, весь час озираючись. I жодним путящим човном не скористалися. Хоча всi вони були припнутi бiля берега, i нам не заборонялося брати їх – тут i мого батька човен був, i дiдових Варавиних аж троє (довбанка i двi плоскодонки). Ми розляглися i перепливли на той бiк на пiщаний острiвець, де за великим кущем верболозу лежала ота гнила, зношена, як старий черевик, нiчия плоскодонка, з якої ми думали зробити, але так i не зробили пiдводного човна i на якiй тонув Ява. Ми її пiсля того зашпаклювали, просмолили, i вона хоч i пропускала все таки воду, але не тонула: як не забувати вичерпувать, можна плисти. Тут же пiд човном лежало довге потрiскане весло, яке ми позичили в дiда Варави. Вiн i не помiтив – у нього в сараї щось з десяток весел валяється: i короткi – для довбанки, i довгi – для плоскодонок. У нас же, знаєте, як на плоскодонках їздять? Навстоячки. Стоїш на кормi (або й на носi) i то з одного боку, то з другого пiдгрiбаєш. Тому й весло довге. Так гребти – вмiти треба. Як не вмiєш, можеш тiльки – беркиць! – i годуй ракiв. Ну, ми з Кукурузо змалку вмiли – нам не страшно.
– Черпака не забудь, бо висьорбувать доведеться. Бач, тече все таки, калоша стара, – сказав Кукурузо.
Одiпхнулися ми й поїхали.
Обiгнули острiвець – i вже в очеретах. Вузенькою стружкою пливемо. Гребе Кукурузо – хоч i я добре вмiю, але вiн бiльший мастак. Гребе тихо, обережно – пильнує. Стружка звивиста, весь час завороти. Як гребонеш дужче, нiж треба, – разi – i човен уже носом в очерети залiз. Од пахайся потiм назад, виймай носа – морока! Добре гребе Кукурузо – нi разу в очерети не вгнався.

Я лежу на носi, дивлюсь у воду. Вода прозора прозора – геть до самого дна видно: водоростi, латаття, корчi. I навiть видно, як риби шмигляють. Iнтересно!
Все далi й далi заглиблюємося ми у плавнi. Несподiвано за поворотом вiдкрилося широке плесо. Гладiнь – анi зморшки. Бiлi й жовтi лiлiї розкиданi – як на картинi. Посеред плеса двi пiрникози плавають. Вгледiли нас – i нема. Так швидко пiрнули, нiби й не було. Тiльки рiвне плесо. Аж гульк – метрiв за двадцять – наче й не вони, а iншi…
Знову ми в стружку заїхали.
Ш ш ш! С с с! Ш ш ш!
Качки пролетiли.
Мисливський сезон не почався, i ще не ляканi качки хмарами лiтають над нами.
– От би рушницю! – каже Кукурузо.
– Ага, – кажу я.
Пливемо.
– Ондо той кiзяк, бiля якого я затонув, – гiрко мовив Кукурузо.
– Тьху! – плюнув я в той бiк.
Ми знов випливли на плесо, досить таки величеньке, по якому навiть гуляли бурунистi хвилi (бо якраз знявся вiтер) – як по справжньому морю. Це було вже п'яте плесо, яке ми пропливли. I островiв ми вже минули чи не з десяток. Я щоразу питав: «Може, оцей? Чи оцей? Гарненький же безлюдний острiв. Те, що треба». Але в Кукурузо була своя думка, i всi острови вiн позабраковував. З рiзних причин. Той був занадто маленький – нiде розгулятися. В того береги дуже очеретом поросли – до води важко добиратись. На тому дерев нема де ж дрова брати для вогнища? – I так далi.
I от перед нами новий острiв. Нiби суцiльна зелена купа: кущi верболозу, плакучi верби i деiнде тополi вкрили його майже весь. Береги заросли очеретом не цiлком – є виходи до води. Чисте плесо з трьох бокiв омиває острiв.
– Здається, воно, – сказав Кукурузо. – Давай пристанемо.
– Давай, – з радiстю вигукнув я, бо менi вже набридло шукати.
Ми пристали.
Острiв був чудовий. Нiби спецiально створений для такого дiла, яке задумав Кукурузо. Дерев багато i сухого гiлля – на двадцять рокiв топити. В очеретах, навiть зараз чути, – качки крячуть. Значить, дичини повно. На чистоводдi попiд берегом риба скидається, сама в юшку проситься. Посеред острова галявина: не те, що в цурки палки, – у футбола грати можна. Край галявини величезна стара плакуча верба стоїть, вiтами землю пiдмiтає I без куреня вiд дощу сховаєшся. Але курiнь, звичайно, потрiбен.
– Курiнь я тобi поможу зробити, – сказав я, – ти ж знаєш, як я куренi роблю.
По куренях я таки був мастак. Кращого, нiж я, куреня нiхто з хлопцiв у селi не зробить. Це мене батько навчив. У мене батько тесля. Половину хат у селi вiн будував.
На обличчi в Кукурузо було вагання:
– Робiнзон, звичайно, все сам робив. Бо ж вiн один потрапив на безлюдний острiв.
– Так то ж Робiнзон Крузо, а ти Кукурузо, – заперечив я. – Не можна ж точно копiювати.
Менi обов'язково хотiлося якомога бiльше допомогти друговi. Кукурузо не став сперечатися. Я тут же витяг з кишенi великий складаний нiж з дерев'яною колодочкою i заходився рiзати лозу. Я дуже любив рiзати щось своїм ножем, нiколи не розлучався з ним, i вiд безконечного носiння в кишенi колодочка вiдполiрувалася так, що блищала, як лакована.
Кукурузо покiрно допомагав менi, незаперечне визнаючи в цiй справi мiй верх. Вiн носив лозу, розчищав для куреня мiсце, загострював палицi для каркаса.
Незабаром пiд старою вербою вже стояв прекрасний просторий курiнь, мiцний мiцний (нiякi бурi не страшнi) i такий затишний, що аж менi захотiлося жити в ньому. Я був дуже задоволений своєю роботою.
– Всi двадцять рокiв простоїть – гарантiя! – впевнено сказав я.
Тiльки тепер ми згадали, що дiд уже, напевне, повернувся з сiльмагу, i заспiшили назад. Дiставшись, нарештi, до берега i заховавши човна, ми аж до самiсiнької хати бiгли бiгом. А коли, захеканi, прибiгли, виявилося, що дiд iще не прийшов. Кукурузо не помилився: дiдова «хвилиночка» вмiла розтягуватись до кiлькох годин.
– Ну що? Дiда нема, можна зараз зiбрати все необхiдне, – сказав Кукурузо – Сьогоднi все приготуємо, перетягнем до човна, а завтра…
– Значигь, вирiшив уже завтра? – спитав я.
– Аякже… Ти що! Через кiлька днiв мати приїде…
Кукурузо ходив по хатi, задумливо взявшися рукою за пiдборiддя, i примiрявся, що брати з собою.
– Перш за все ложку, – вiн витяг з буфета щербату дерев'яну ложку i застромив її за пояс. – Солi обов'язково, без солi пропаду. – Вiдсипав собi в ганчiрочку пiвпачки солi – Хлiба! – з сумом глянув на зачерствiлий окраєць, що лежав на столi. – Мало…
Дiд пiшов у сiльмаг саме по хлiб.
– Я тобi принесу. I хлiба, i сухарiв. У нас є, – заспокоїв я його.
– Чаю? – вiн покрутив у руках цибик з чаєм. – Обiйдеться. Це тодi й чайник треба. А в нас один…
– Лiхтарика не забудь. Згодиться, – нагадав я.
– Лiхтарика обов'язково. Без лiхтарика не можна.
Вiн пройшовся по хатi, взяв у руки сокиру, що стояла в кутку бiля порога:
– Сокиру. Треба було б хоч двi. У Робiнзона було аж дванадцять сокир.
– Що вiн – жонглював ними, чи що? – здивувавсь я. – Нащо йому було стiльки? Дурнуватий якийсь твiй Робiнзон.
– Ти дуже розумний! – розсердився Кукурузо. – Мовчи! Ти нiколи на безлюдному островi не жив – не переч!
В цей час дверi розчинилися i на порозi з'явився дiд. Кукурузо так i застиг з сокирою в руках.
– Ов ва! – спокiйно вимовив дiд. – Меблю рубати здумав? Ану постав сокиру на мiсце! Двоєшник!
– Та я нiчого, – замимрив Кукурузо. – Я… я… хотiв показати йому, яка в нас сокира добра… замашна… вiн каже, що в них краща… Еге ж, у нас краща, дiду?
Дiд нiчого не вiдповiв, i ми вишмигнули з хати.
– Ху! Мало не засипались! – уже за клунею видихнув Кукурузо. – I як ми не почули його крокiв!
Це справдi будо дивно. Це значить, ми дуже захопилися. Бо дiдовi кроки чути здаля. Дiд ходить, як на лижах, не вiдриваючи нiг вiд землi: човг човг, човг човг. Здається, ледве ноги переставляє, от от упаде.
Та побачили б ви його на полюваннi. На зайця по чорнотропу дiд може прочовгати отак кiлометрiв п'ятдесят –i хоч би що.
Сидимо ми з Кукурузом за клунею i обговорюємо, як краще перетягти все необхiдне у човен. Нарештi домовились. Кукурузо потроху виноситиме з хати i ховатиме у бур'янах за клунею. А як стемнiє, вже я (щоб Кукурузо був у дiда на очах i не викликав пiдозри) нищечком перенесу все у човен. А завтра…

Роздiл XIV


Робiнзон Кукурузо висаджується на безлюдний острiв



Ранок наступного дня. Сонячний, дзвiнкий, голосистий: пiвнi спiвають, гуси гелгочуть, корови мукають. Я скоцюрбився бiля тину i пiдглядаю у шпарку, що робиться на подвiр'ї в мого друга.
Пiдготовчi роботи успiшно закiнчено. Все майно Робiнзона Кукурузо уже в човнi: i берданка, i удочка, i лiхтарик, i ложка, i ковзани (на зиму), i сокира (на жаль, одна i то стара, трiснута i без топорища – ну, то нiчого, на островi можна буде витесать), i багато чого iншого. Черв'якiв накопано повну жерстяну банку з пiд бичкiв у томатi (я слово «бички» закреслив i написав олiвцем «черв'яки», вийшло «черв'яки в томатi»). I харчiв цiла торба. I навiть двi таблетки пiрамiдону (на випадок хвороби). Отже, все в порядку.
Тепер лишилося одне – вiдпроситися в дiда.
Дiд сидить на колодi i теше держака до вил. Кукурузо ходить бiля нього й канючить.
– Дiду!
– Га?
– Так я до тiтки Ганни пiду у Пiски.
– Одчепись.
– Дiду!
– Га?
– Так я пiду.
– Одчепись, тобi кажуть. Iди вроки вчи. Двоєшiшк!
Помовчали трохи. Потiм знов.
– Дiду!
– Га?
– Менi з вами скучно.
– Так що менi, на голову стать, щоб тебе розважчти?
– Я до тiтки Ганни пiду. Там же Яришка. Я її скiльки не бачив.
– Як вона дома, то тiльки чубишся з нею, а тут, бач, скучив…
– Я вам i самосаду принесу. Ви ж знаєте, який у тiтки Ганни самосад.
– У мене свiй є не гiрший. Одчепись. Знову помовчали.
– Дiду!
– Га?
– То я пiду. Да?
– От пристав, як сльота до плота! А вроки?
– Так я ж книжку вiзьму i там вчитиму. От поспитаєте в тiтки Ганни тодi.
Я причаївся й думаю: «Ох, i важко у наш час тiкати на безлюдний острiв!»
– Дiду!
– Га?
– Я тiльки на пару днiв. З мене ж усе село смiється пiсля вчорашнього… От якi ви, їй богу!
– Ото не швендяй, де не треба! Хто тебе у кукурудзу погнав?
Знову помовчали.
– Дiду?
– Га?
Довго канючить Кукурузо. Нарештi дiдовi уривається терпець i вiн каже:
– От бiсова дитина! Зовсiм замучив. Ну йди вже, щоб я тебе не бачив. Тiльки на днiв два, не бiльше. Та якщо тiтка Ганна скаже, що вроки не вчив, – цього держака скуштуєш. Двоєшник!
Кукурузо не став баритися, бiгцем побiг у хату (а то ще передумає дiд!), схопив «Граматику» i – до ворiт. Тодi раптом спинився, обернувся, потупцяв на мiсцi, зiтхнув:
– Бувайте здоровi, дiду! Хороший ви… Я завжди знав, що ви хороший…
– Iди йди! – буркнув дiд, Хiба вiн знав, що то прощається з ним Кукурузо на двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв…
На вулицi я приєднався до Кукурузо.
Мовчки дiйшли ми до рiчки, мовчки сiли в човна i мовчки попливли у плавнi.
Тiльки Собакевич, бiжучи за нами, весело гавкав i намагався вхопити за литку то мене, то мого друга. Не розумiло урочистостi моменту дурне собача!
Не проронивши жодного слова, допливли ми до острова.
У мовчаннi перенесли всi речi на галявину до куреня.
I от востаннє стоїмо на березi коло човна. Похнюпившiйсь довбаємо носками черевикiв землю. Стоїмо i зiтхаємо. Треба прощатися, а ми не знаємо, що кажуть у таких випадках на прощання. Адже не на день ми прощаємось, не на мiсяць, не на рiк навiть, а на цiлих двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв. Ще нiхто в свiтi не прощався на так довго.
Кукурузо нахилився до Собакевича, почухав за вухами, взяв його передню лапу, потиснув:
– Прощай! Я б тебе тут залишив, але й сам не знаю, як у мене з харчами буде… Не бiйсь… Павлуша тебе в обиду не дасть. Ти ж, Павлушо…
– Аякже!.. – не дав я йому договорити.
I змовк, думаючи, що б же йому ще таке сказати заспокiйливе на прощання.
– А тi двоє таки не шпигуни, – сказав я. – Справжнi шпигуни нас придушили б отам у кукурудзi. I нiхто б не знав. Вони ж точно тепер знають, що ми за ними стежили. Так що не переживай – нiхто про нас все одно б нi в газетi не написав, нi по радiо, нi тим паче по телевiзору…
Але Кукурузо на це нiчого не вiдповiв.
I знову ми стоїмо й мовчимо.
– Ну так що? Давай їдь уже! – не витримує нарештi Кукурузо.
– А ти що, поспiшаєш? – кажу я.
– Та нє, я нiчого, але взагалi… Тобi ж додому треба. Хлопцi, мабуть, у футбола зараз на вигонi гуляють.
– Та! – махаю рукою. Мовляв, не потрiбнi менi нi футбол, нi хлопцi. А сам думаю: «Невже оце Кукурузо нiколи в футбола бiльше не гулятиме? От бiдний хлопець!» I так менi його жаль стало! Такий же вiн воротар добрий був! Справжнiй Лев Яшин мiг з нього вирости.
Зiтхнув я, полiз у кишеню i витяг свого складаного ножика.
– На, – кажу, – тобi пригодиться Ти ж знаєш, який це ножик. Як бритва. Такого нi в кого нема. А в тебе якийсь чепелик.
Кукурузо аж почервонiв iз задоволення. Вiн завжди заздрив менi через оцей ножик i мiнятися не раз пропонував, та я не хотiв Але тепер хай йому буде, раз вiн у футбола не гулятиме i в самотностi житиме.
Я ще раз лiхнув, полiз у другу кишеню i дiстав коробочку з пiд сiрникiв. Там лежали гачки для удочок, якi подарував менi батько. Прекраснi гачки! Цiле багатство длл рибалки. I маленькi – на верховодок, плiток та карасiв, i бiльшенькi – на йоршiв, окунiв та лящiв; i великi – на щупакiв, линiв, коропiв. I зовсiм великi – трiйчастi – на сомiв та iншого риб'ячого звiра.
– Лови, – кажу, – на здоров'я. Рибою ти тепер забезпечений. Тiльки знаєш, як я до тебе колись приїду, то й менi даси половити. Дуже я звик до цих гачкiв.
Чого я так сказав – не знаю. Я ж ще й разу не ловив ними. Мабуть, усе таки шкода менi було тих гачкiв. Навiть бiльше, нiж ножика. Кукурузо вiдчув це:
– Та нащо. Не треба. В мене ж єсть.
Але не мiг вiдiрвати захоплених очей вiд коробочки. Хiба стане в людини сили вiдмовитися од такого подарунка? Нi, не шкода менi гачкiв! Кукурузо ж лишається на безлюдному островi сам один, як отой зуб у ротi дiда Салимона I нiхто його бiльше не побачить. Навiть листа йому написати не можна. Авжеж, не можна. У нього ж нема адреси. У всiх людей на свiтi є адреси, а в нього немає. Ця несподiвана думка схвилювала мене.
– Слухай, – кажу, – так не можна. Виходить, у тебе тепер немає адреси.
– Ну то що?
– Як – «ну то що»? Адреси немає, розумiєш! Виходить, нiби ти взагалi не живеш на свiтi.
– А що ж я можу зробити? – розгубився Кукурузо.
– Треба негайно якось назвати острiв. Буде назва, тодi й адреса буде.
– Давай. Я хiба що – проти? А як?
– Хiба я знаю? Острови по рiзному називаються. Острiв iменi Врангеля, острiв Мадагаскар, острiв Таймир. Нi, то, здається, пiвострiв. Ну, як небудь так.
– Ну, хай буде острiв Мадагаскар. Гарна назва. Менi подобається.
– Так уже ж е Мадагаскар. Треба, щоб така назва, якої ще нема.
Кукурузо задумався. Довго ворушив губами, мабуть, перебираючи в умi назви. Потiм сказав:
– А знаєш що – хай буде iменi Переекзаменовки. Переекзаменовка мене сюди привела, i хай буде iменi отої клятої переекзаменовки. Такої назви ще нема – ручаюсь.
Я не став сперечатися. Так на картi свiту (хоч про це ще нiхто не знав) з'явилася нова географiчна назва – острiв Переекзаменовки. Хтозна, може, колись у майбутнь'ому школярi навiть вчитимуть про це на уроцi. «Острiв Переекзаменовки. Знаменитий тим, що на ньому провiв у самотностi майже тридцять рокiв учень п'ятого класу Робiнзон Кукурузо». I якийсь телепень одержить двiйку за те, що не знатиме цього.
– Не дрейф, Робiнзоне, все буде гаразд, – бадьоро сказав я. – На такому островi не те що двадцять вiсiм – сто рокiв прожити можна Аби риба клювала.
– Я теж так думаю.
– Ну, прощай!
– Прощай.
Я кинув у човен Собакевича,сiв сам.
Кукурузо раптом зiтхнув i тихо сказав:
– Ти пробач менi, Павлушо, що я позаторiк тебе при всiх у калюжу пхнув. Пробач.
Я теж зiтхнув i сказав:
– I ти пробач, що я тодi, пам'ятаєш, твого картуза на вербу закинув. I взагалi пробач, коли що не так.
– Прощай! – сказав Кукурузо.
– Прощай! – сказав я i одiпхнувся нарештi од берега.
Останнiй зв'язок Робiнзона Кукурузо з людьми обiрвався Вiн лишився один на безлюдному островi.
Тепер навiть якби вiн i схотiв повернутися додому, вiн би не змп цього зробити сам, без сторонньої допомоги. Бо в нього не було човна. А без човна вибратися з наших плавнiв неможливо – потонеш, як слiпе кошеня.
Я пропонував, щоб вiн залишив собi нашого «пiдводного» (ми ж будь яким човном могли скористатися для переправи на острiв), але вiн категорично вiдмовився.
– Це несерйозно, – сказав вiн. – Це було б нiби якась прогулянка: набридло – вернувся. Якби у Робiнзона був транспорт – чорта лисого вiн сидiв би так довго один на островi! Не, треба по справжньому. Нiяких човнiв, нiякої можливостi повернутися.
Героїчна був людина Робiнзон Кукурузо.
1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 35 2010-07-19 18:44 Читать похожую статью
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © Помощь студентам
    Образовательные документы для студентов.